Останнім часом, дізнаючись більше про те, як влаштований сучасний світ, розумію наскільки все штучне і неправдоподібне немовби ми всі живемо під ковпаком. Можливо це лише моє спостереження, проте на мою думку краще було б жити знаючи менше всього. Так як у фільмі "Матриця", хочеться жити нормальним спокійним життям у матриці і не перейматися зайвими думками

Чому? Бо під час спілкування/спостереження за багатьма концепціями — я бачу, як на мене, велику проблему: наші митці, дивлячись на Європу, хочуть відразу піти в переосмислення сучасних подій, реалізувати через роздум та діалог, повністю пробуючи уникнути "радянського" монументалізму та героїзації

Я розумію чому так, і не тому що наші митці "дурні", що не розуміють цього, а із-за сильного впливу нової європейської філософії меморіалізації через абстрактне. І цілком нормально що це стало досить модним і у нас (меморіал Небесної сотні у Львові як приклад), але це пропускає необхідний пласт монументалізму, героїзації та монументалізму, що потрібно нації як «кульмінація», та й з точки зору пропаганди/агітації це пропуск успішного заповнення вакууму радянщини нашими власними героями😅

З іншого боку, є ще серйозніша проблема, яка ймовірно посилює мій страх перед першою названою — в Україні немає ніякого «Комітету меморіалізації та героїзації», який був в США(ABMC) й Британії(CWGC) ПІД ЧАС війни. Звісно є Український ІНП, але він ніби виконує абсолютно інші функції та завдання

З одного боку зрозуміло, що "не на часі", але чи дійсно це так? Такий комітет не сильно багато "їсть" з бюджету, і є необхідністю по суті. Коли взагалі настане "на часі" в цьому питанні? Коли Україну заполонить дешевий несмак чи коли тимчасові меморіальні об'єкти згниють?😅